UA RU ENG
 
Розділи порталу

  Дошка оголошень

  Символи міста

  Історія

  Пам´ятники

  Природа

  Фотогалереї

  Мапа міста

  Статистика

  Міська влада

  Підприємства

  Люди Сквирщини

  Пожежна частина

  Хлібозавод

  Військкомат

  Телефони

  Поштові індекси

  Архітектура

  Віра та релігія

  Цікавинки

  

Звістки із розділів
Значимим розділом Іnternet-порталу «Місто Сквира» є оновлений розділ – «Дошка оголошень». Тут ви можете безкоштовно розмістити будь-яке оголошення, на термін від 10 до 120 днів. Даний розділ вміщає в собі понад 80 різноманітних категорій, тому практично охоплює усі сфери життя міста та району. Оновлена «Дошка оголошень» має простий та зручний інтерфейс, массу оновлених функцій. Переконатися у цьому ви можете самі, відвідавши даний розділ.
Випадкове фото
Хмара тегів

Для перегляду потрібний
Flash Player 9
або вище.

Онлайн на сайті
Історія : Походження вулиць та провулків міста Сквира
 
Кожна вулиця у місті має свою цікаву історію, своє походження. Найстаровиннішою вулицею – є центральна, яка колись називалась Цареградська. Утворилась, вона, мабуть, разом із зародженням самого містечка десь у середині І тис. н. е. Вона лежала на старій Молдавській дорозі, якою, цілком можливо, рухалась дружина київського князя Кия до візантійського імператора в кінці V ст. н. е., а також посольства візантійського імператора Феодосія II, до Аттіли, в його резиденцію в Києві у 448 р., в складі якого був історик Пріск Панійський. Адже назва вулиці вказує на те, що це була дорога на Царград (Константинополь, пізніше Стамбул). Нею могли проїжджати київські князі Олег, Ігор, Святослав, які підтримували зв'язки із Царградом.
Із прийняттям християнства на місці язичеського капища, тут побудували невеличку дерев'яну церкву, яка протягом століть, як і все місто, перетворювалась у згарище і знову відновлювалась, аж поки у 1609 р., тут не збудували кам'яну церкву, названу Успенською. Через сто років побудували дзвіницю. На вулиці стояли крамниці, невеликі майстерні ремісників.
На розі вулиць Цареградської та Липовецької, наприкінці XVIII ст. будується двоповерховий будинок повітової (земської) пошти, який у XIX ст. служить готелем. Очевидно, саме тут зупинялись відомі культурні діячі-письменники Т. Шевченко, М. Лєсков, Оноре де Бальзак, хірург М. Пирогов, які відвідували Сквиру у XIX ст. Про це свідчить меморіальна дошка на будинку.
Вулиця Липовецька, що біля земської пошти, зливалась із Цареградською, тягнулась за межі міста на південь, аж до млина. В давнину вона перетиналась оборонною спорудою – Змійовим валом. У часи нападу татарських орд, цей шлях мав назву Чорний, тобто небезпечний, страшний. Згодом, тут виросли нові житлові будинки, цех заводу "Сантехвироби", а в кінці вулиці – меморіал Слави.
В північно-західному кінці вулиці Цареградської, відгалужується на захід, найдовша у Сквирі вулицяРужинська (дорога на Ружин), а на північ – вулиця Київська (дорога на Київ). На першій вулиці розміщувалась чоловіча гімназія, збудована ще в 1909 р., на другій – автовокзал, районна лікарня.
Протягом XIX ст. вулиця Ружинська (дорога на місто Ружин) швидко забудовувалась по обидва боки. Від неї відходили провулки в напрямку річки Сквирки. Після революції, тут була утворена Довгалівська сільська рада, до якої відносились Ярки і Власенкові хутори. На цій території були організовані колгосп ім. Ілліча, який називався ще Довгалівським, та трудова школа – Довгалівська школа колгоспної молоді. В передвоєнні часи вулиця отримала назву Карла Лібкнехта. Тепер вона простягнулася більше як на 2 км за сирзаводом до сільськогосподарського ТОВ "Агрофірма Сквира" та СП "Райагропромбуд".
На південному підніжжі пагорба вздовж річки Сквирки простягнулася майже на 2 км. вулиця Шевченка (колишня Нижня Піщанська), а паралельно їй понад колишньою р. Урвихвіст – вулиця Мічуріна. Впоперек пагорб перетинає вулиця Київська, що виникла вздовж старого шляху із Сквири на Київ. Колишня Верхня Піщанська, але тепер вулиця Кірова.
Найкрасивішою вулицею в місті була Красна (Богачевського), тому її так і названо ("красна" – красива). Забудова її почалась ще у XVIII ст. Тротуари було обкладено бруківкою, обсаджено липами і кленами. На ній була "Липова алея". Тут розміщувались Миколаївська церква, кафедральний католицький собор (костьол), тридцятиметрова пожежна вежа, що існує ще й досі. Пізніше на ній збудували Будинок культури та школу мистецтв.
Паралельно вулиці Красній розташувалась вулиця Дворянська (К. Маркса), де жили сім'ї найзаможніших дворян та міщан. Вона була тиха, спокійна. На початку XX ст. тут збудовано приміщення Земської управи, розміщались будинки казначейства, повітового дворянського зібрання. На одному з будинків, де був садовий відділ земської управи, є меморіальна дошка, що свідчить про перебування тут М. Рильського. На цій вулиці в невеличкому провулку біля теперішнього хлібзаводу народилась українська письменниця Наталія Романович-Ткаченко (1884-1933).
Про окремі вулиці Сквири, в народі складено легенди і перекази. Наприклад, в одній з них розповідається про те, що в жорстокого пана був наймит Конон. За непокірність, його відправили в лісисту і болотисту місцевість за містом. Конон оселився біля дороги, що вела на село Пустоварівку, відкрив там корчму, продаючи подорожнім продукти. Згодом, розбагатівши, він вирубав ліс, купивши його в пустоварівського пана, продав дерево за кордон, збудував гарний будинок і наймав людей на роботу. Так тут виник хутір Хатки. Пізніше Конон розорився, продав хутір іншому панові. Головну вулицю на цьому хуторі стали називати Кононівською (Кононівкою) на честь першого поселенця.
Промовистими є й старі назви інших вулиць та провулків міста Сквира: Верхньоставська (Дюканова), Середньоставська (8 Березня), Нижньоставська (початок вулиці Чапаєва), Гімназична (пров. Жовтневий), Кладбищенська (Маслова), Тюремний провулок (пров. Громова), Училищний провулок (пров. Володарського), Костьольний провулок (пров. Якушкіна), Синагогна (Шолом-Алейхема), Успенська (40-річчя Жовтня), Казимірівська (Островського), Біла Гребля (Новоселецька), Тхорівська (Партизанська), провулок Дворянський (пров. Карла Маркса).
Старі назви вулиць, що збігалися із назвами кутків, замінили нові назви: Бабичі (Мічуріна), Дігтярня, Свинорея (Чапаєва), Піщанська (Т. Шевченка), Власенкові Хутори (Стаханова), Чорний Ліс (Лесі Українки), Павленкові Хутори (Фрунзе), Ярки (Леваневського), Куликівська (Ковельмана, Декабристів, П. Осипенко). Колишня Базарна площа тепер називається Ювілейною.
 
Коментарі (1)  Докладніше
 
Історія : Походження та заснування міста Сквира
 
Книга: Історія Сквири
Важливим для нашого міста завжди є й буде, і залишається – це знати минуле, свою історію, своє коріння. Коли ми будемо знати історію нашого міста, я б сказав "досвід минулого", ми зможемо по-новому будувати наше життя, наше місто, не допускати помилок, які робили наші пращури, а навпаки, брати гарне з минулого, застосовувати його сьогодні, і використовувати в майбутньому. Адже нам не байдуже наше майбутнє, майбутнє нашого міста, району?!
Час заснування Сквири губиться у глибині сторіч, але... багато історичних фактів збереглося. Вони говорять нам про наступне.
На відрогах Придніпровської височини, у північно-західній частині мальовничого Поросся, що на Київщині, розкинулася Сквирщина – край із чарівною українською природою, працьовитими і хлібосольними людьми. Стародавнім центром регіону є Сквира – одне з найдавніших міст України.
У походженні назви міста Сквира не дотримуються однієї якоїсь думки. Одні схиляються до того, що ім'я місту дала річка Сквирка (яка протікає по території міста), інші вважають, що його назва походить від староукраїнського слова "сквира" щілина, тріщина, розкол, що повинне було б означати, "місцевість над рікою, що протікає в глибокій ущелині".
Поняття "Сквирщина" в різні часи несло різне навантаження у зв'язку зі змінами територіально-адміністративного устрою України та історичною долею самого міста Сквири, яке переживало як часи бурхливого розвитку, так і часи великих руйнацій і занепаду. Вперше, як можна гадати, місто з округою виділяється в окрему городову волость (уділ) у давньоруські часи. Однак окреслити її межі через відсутність достовірних джерел немає можливості. Очевидно, територія тієї «Сквирщини» не виходила за рубежі сучасного району.
Першою письмовою згадкою про місто – є грамота литовського князя Володимира Ольгердовича від 1390 року, якою він підтверджує право на володіння містом Сквира. І цей рік прийнято важати роком заснування Сквири. Хоча зазначений у ній індикт 4 відповідає 1381 й 1396 рр. Оскільки в 1396 р. Володимир Ольгердович уже не був київським князем, то дату написання прототипу грамоти можна вважати 1381 рік. У тій частині грамоти, де згадується Сквира було написане наступне: "Юрий Иванович со Сквиры, отцовщина которого была очень опустошена татарами, просил нас, дабы мы ему это подтвердили и жительство при замке дали: а удел его предков Сквирский, который его предки Тугоркан, Кариман и другие после них на Роси, по Раставице и Камянке, что звано Сквира... по предках со всеми другими местами для жительства: Сквира, Ягнятин, Трилесы, Фастов и другими, имел, как свое держал и жена и потомки их навеки держали..."
Однак досягнення археологічної та лінгвістичної наук останніх років дозволяють припустити, що Сквира виникла значно раніше. Витоки цієї назви мовознавці відносять до середини І тис. н.е.
У ті роки місто виглядало, як укріплене поселення, обгороджене звідусіль земляним валом. У місті постійно перебував великий військовий гарнізон. Адже населення міста мало потребу в захисті від нападів різних кочових племен. Місто по суті залишалося прикордонним. До нього неодноразово Чорним шляхом проникали татарські орди.
Основними елементами планової структури міста були укріплена цитадель (замок) і саме "місто" – поселення ремесників, купців, простих людей.
Замок був побудований на піднесенні (мисі), огородженим з однієї сторони річкою Сквиркой, з іншого боку – її рукавом Домантівкою. Сквирський замок був дерев'яними, укріпленими валами й ровами. Біля замку був торг, місцезнаходження якого за традицією, збереглося й до цього дня.
Варто визнати, що в XІV-XVІ ст. кількість населення містечка зростала повільно, його стримувала зовнішньополітична небезпека - постійні напади кочівників, але також епідемії, пожежі, стихійні лиха, які забирали з собою сотні людських життів. Крім цього, місто перебував поза гарячими торговельними артеріями. Одна єдина дорога, що перетинала місто в той час, зв'язувала Сквиру з Києвом, Білою Церквою й Ружином.
В 1399 році землі Сквири були повністю спалені кримським ханом Тимур-Кутлуком, а в 1416 році її землі зневажає правитель Золотої Орди Едигей. Кількаразові лиха й нещастя, які приходять у цей час, доповнює великий мор (чума), що поширюється на всі Південні землі області Києва.
В 1482 році кримський хан Менгли-Гирей нападає на Київ, "град взял... и сжог огнем... Пленн бесчисленно взя, а землю Киевскую сделал пусту". Більша частина поселень Сквирського повіту, у тому числі й Сквира, були спалені, а саме населення забране в рабство.
Однак пограбоване й спалене ворогом поселення недовго залишалося пусткою. Жителі, що поверталися на згарища відбудовували дерев'яно-земляні укріплення фортеці обробляли навколишні родючі землі, займалися ремеслом, торгівлею.
В останній чверті XIV ст. у південних волостях Київського князівства формуються нові адміністративно-територіальні одиниці - повіти, які поєднували по кілька волостей. Їхня поява була обумовлена необхідністю централізації керування для більше ефективної відсічі систематичним татарським нападам. Сквира стає центром великого повіту, до якого входять Триліси, Фастів і ряд інших волостей. Проте, через кількаразові татарські спустошення міста в XIV - XVI ст. воно втрачає свої адміністративні функції, які переходять до інших центрів.
Після Люблінськой унії 1569 рік (об'єднання Польщі й Литви), землі Сквири, як й інші землі України, захопила Польща. Місто Сквира було приєднане до Білоцерківського староству. Тривалий час, місто залишалося розореним, по суті – стало селом.
Наприкінці XVІ ст. двохсотлітнє панування Поляк у Сквирі й Сквирськом повіті - закінчується. Спроби останнього поляка закріпити за собою Сквиру в 1568 році, на підставі скопійованих у коронній канцелярії грамот-привілеїв 1390 й 1455 роках, були провалені безповоротно.
В 1615 році Сквиру прирівняли до статусу слобод. Її жителі звільнялися на 30 років від усяких податків і повинностей. Ці привілеї стали залучати сюди переселенців й інший народ. В 1616 році в Сквирі налічувалося всього 30 димів. Приймаючи до уваги, що в одній родині в середньому було 6-7 членів, можна вважати, що чисельність населення містечка не перевищувала 200 чоловік.
На початку XVІІ ст. місту було надане магдебурзкое право, що привело до активного розвитку ремесла й торгівлі. Містом керував магістрар.
В 30-40-х роках у місті відбудовується замок. Про це можна судити на підставі оригінальних карт, які були складені французьким інженером фортифікатором Біпланом, що з 1630 по 1648 року перебував на службі польського уряду. В 1648 -1650 роках він опубліковує їх у Франції. На одній з них були нанесені містечка Фастів, Триліси, Романів, Таборів, Паволоч, Сквира, Антоновія, Береза, Володарка, Тетіїв та інші.
 
Коментарі (0)  Докладніше
 
Новини : Сквира та Євромайдан. Супротив гнітучому та прихованому рабству.
 
Усі мабуть знають про події, які відбуваються у місті Києві (та й по всій Україні) на Майдані Незалежності. Сквира не залишилася осторонь, її також зачепили ці події. Багато людей у місті Сквира усіма своїми силами намагаються допомогти Євромайдану, його учасникам. НЕ одна сотня мешканців міста вже відвідали Євромайдан та ще не один десяток (а може й тисячі) планують поїхати, приєднатися до цієї акції протесту.
Звичайно, основним джерелом інформації для сквирян є радіо та телебачення, певна частка мешканців користується Інтернет (але не більше 10%). Саме звідти, у першу чергу, люди дізналися й дізнаються про нові події, які відбуваються на Євромайдані, яка ситуація загалом по Україні. Та проте, всі давно й знали, яка ситуація, але просто мовчали. До пори до часу, поки не увірвався терпець, і люди піднялися, повстали, невзмозі більше терпіти свавілля та безчинство нашої нинішньої влади.
У місті Сквира є свій осередок, який представляє позиції Євромайдану – в основному, він і проводить всі акції протесту у місті. Основний лозунг осередку: «Сквиряни з любов’ю та миром у серцях за мирне врегулювання питання щодо вступу України у Євросоюз». Але діяльність Євромайдану у місті Сквира не обмежується цим осередком, багато людей просто так допомагають тим, хто на Майдані. Хто грошима, як мій знайомий, хто якусь ковдру, теплий одяг (зараз зима), усі по-різному. Але суті цього не змінює – мешканці міста обурені та всіляко допомагають, підтримуючи існуючу акцію протесту.
Усі також, мабуть знають про оголошення формату А4, які розклеєні по місту (їх весь час поновлюють), де закликають сквирян їхати на Майдан Незалежності. Деякі люди (не будемо називати імена, але багато хто їх і знає – той що з того) організовують безкоштовний проїзд автобусом у місто Київ та назад, оплачують харчування, звідусіль допомагають, аби тільки люди мали можливість їхати на Євромайдан. Їхня діяльність заслуговує пошани. Це сміливі люди, вони приклад для наслідування кожному сквирянину.
 
Коментарі (3)  Докладніше
 
Люди Сквирщини : Титан творчої думки, великий творець – Василь Іванович Цимбалюк
 
Його очі випромінюють надзвичайну простоту, щирість і добро. А унікальність і багатство думки захоплює настільки, що, здається, цікавій і приємній бесіді, особливо на теми навчання та виховання учнів, не повинно бути завершення. Так, я кажу про Василя Івановича Цимбалюка – відомого в Україні педагога, який надзвичайно, сумлінною працею, творчим пошуком та новими неординарними ідеями, збагатив освітню галузь і вибудував свій, власний досвід у складному процесі пізнання світу дітьми. Його вже назвали патріархом освіти України, визначною постаттю, ним захоплюються, складають пошану, а найголовніше – благодатне зерно, посіяне Учителем, проростає дорідним урожаєм на ниві вивчення рідної мови й літератури, глибшого пізнання слова.
Василь Іванович Цимбалюк народився 27 травня 1937 року в місті Сквира. На дитинство, обпалене війною, припали тяжкі випробування. Тата Івана Онуфрійовича у 1941 році забрали на фронт. Чотирирічний Василь назавжди закарбував у пам’яті оті кілька хвилин, як під час відступу радянських військ татусь забіг в хату, дав по шматочку рафінаду, розцілував усіх, нашвидкуруч попрощався – і все... Більше його не бачив. Оплакував разом з мамою Устиною Степанівною та сестрою Валею похоронний трикутник. Дуже намучилась сім’я після війни. Не було опалення, пережили голод 1947 року, бідували. А доля самої Устини Степанівни, яка народилась в селі Германівці Обухівського району, була й зовсім страшною. Голод 1932-1933 років перекосив усю велику родину. З 11 чоловік Устю врятувало диво – сільський лікар, також тікаючи від голоду, забрав дівчину із собою до м. Сквири. Та тут злягла на тиф... Вилікувалась і в 1936 році одружилась з Іваном Онуфрійовичем.
 
Коментарі (0)  Докладніше
 
Новини : Вода, вода, водиця – біжить і вся іскриться. А чи так насправді?
 
Питання води, її якості, завжди було і залишається важливим та актуальним кожного дня, кожної хвилини. Ми люди – ми хочемо пити і хочемо бути здоровими, це нормально та природно для нас. Якщо вода якісна, якщо вона задовольняє нас у всьому – тоді ми приймаємо це як належне, звикаємо і користуємося нею, не думаючи звідки вона біжить, хто за цим стоїть та скільки праці та зусиль вкладено, щоб вона текла в наші домівки. Але все змінюється, коли вода починає нас не влаштовувати, або взагалі – біжить із крану брудна та тхне невідомо чим. Саме з таким питанням я зіткнувся, коли відвідав своїх родичів у місті Біла Церква.
Настав Новий 2014 рік, на носі було Різдво, вихідний день – свято. Я твердо спланував і вирішив відвідати свою бабусю, яка мешкає у Білій Церкві. День за днем – і ось ранок 7 січня. Трохи причепурився, зібрав гостинці, та й гайда на маршрутку до Білої. Людей було не багато, доїхав нормально. Зустріч з бабусею була приємна та радісна, ну як і завжди водиться у нас (не знаю як у інших). Роздягнувся, привітався, бабуся відразу запропонувала чаю. Я не відмовився, тим більше, що вже трохи зголоднів. І ось сиджу за столом, на столі смачненький торт, закипів чайник і бабуся зробила мені чай. Душа просто співає, але як я «ошарашився», коли скуштував чай, що приготувала мені бабуся. На загальний план – смак у чаю, як смак, але загальну картину псував непереборний смак чогось несмачного та стороннього. Спершу я подумав, що бабуся додала якоїсь настойки із трав для зміцнення здоров`я, але увечері, коли я вже пив каву, цей противний смак знову заполонив мої відчуттєві якості. Я вирішив розібратися у чому ж тут справа.
Після смачної вечері, я почав розмову зі своєю бабусею. Я подякував за їжу, за каву, бо все й дійсно було смачним. Потім, обережно запитав про смак, який мене непокоїв.
 
Коментарі (3)  Докладніше
 
Календар
«    Червень 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 
Прогноз погоди
VIP оголошення
Кумедний анекдот
Чоловік у розпачі, вичерпавши всі свої аргументи, заявляє дружині:
- Останній раз попереджаю: не буди у мені звіра!
Дружина, іронічно й сміливо:
- Ой-ой, як страшно! Не боюся я твого хом'ячка!
Опитування на сайті
Оновлена «Дошка оголошень»!

Вау, супер! Так тримати!
Дуже добре, що оновили.
Сподобалося майже все, але...
Можна додавати фото – це добре!
Звичайна «Дошка оголошень».
Не сподобалася, хочу кращу.
Взагалі відстій, що ви наробили...
   
Авторське право  © 2007 - 2017   Зеленський Сергій Миколайович.  Усі права захищені.
Копіювання матеріалів дозволене тільки з видимим посиланням на джерело: http://www.skvira.com
Хостинг сайту наданий і здійснюється компанією HostPro.ua (м. Київ, Україна)  далі
Тематичний індекс цитування Яндекса (тІЦ)
.
Піднятися нагору