Суспільно-інформаційний портал "Місто Сквира" > Люди Сквирщини > Мудрий і талановитий керівник – Микола Семенович Мельниченко
 

Мудрий і талановитий керівник – Микола Семенович Мельниченко


14-04-2013, 11:25. Розмістив: admin

Микола Семенович Мельниченко народився 17 квітня 1933 року в смт. Бабанка Уманського району, що на Черкащенні, у родині службовців – Семена Лаврентійовича і Аделі Станіславівни. Він був старшим у сім'ї, ще був менший брат Валентин (нині покійний) та дві сестри Людмила та Алла. З ними, у Миколи Семеновича – міцні зв'язки, всім по-можливості допомагає, всіх підтримує і дуже любить.
Батько М. С. Мельниченка, Семен Лаврентійович, був на фронті, нагороджений орденами Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня. Демобілізувався у серпні 1945 року. У 1946 році родина переїхала в місто Тальне на Черкащині, де Микола Семенович закінчив 10 класів середньої школи №1. Вищу освіту здобув в Одеському технологічному інституті імені Ломоносова і отримав спеціальність інженера-технолога.
Так розпорядилася доля, що перші кроки професійного становлення майбутнього керівника, одного з найбільших хлібоприймальних підприємств України – відбулися у Росії. Молодого здібного спеціаліста направили на роботу на Ужурський хлібоприймальний пункт Красноярського крайового управління хлібопродуктів, де з 1 серпня 1958 року працював на посаді завідуючого елеватором. Потім, з травня 1959-го Микола Семенович трудиться крупчатником млина станції Аскіз Красноярського краю. Менше, ніж за півроку, обійняв посаду головного інженера Аскізького хлібоприймального пункту.
Та, мабуть, рідна, дорога серцю Україна кликала до себе тихим шепотом зеленокудрих лісів, золотим сяйвом стиглої пшениці, приходила у снах ніжним переспівом джерельних річок. Тож якось, після чергового кліматичного випробування – сильний град побив все, над чим трудилися у теплиці, Микола Семенович написав заяву на переведення на роботу у Київську, Вінницьку або Черкаську область на вибір. Оскільки перша пропозиція надійшла з Київщини, за неї і вхопився.
Отримав направлення у Сквиру, приїхав тихої осінньої пори. Місто зустріло затяжними дощами, густими туманами. Чомусь з перших днів, ця сіра картина не додавала привітності. Микола Семенович тоді подумав – попрацюю, а там видно буде. А вийшло, що залишився на цілий вік. Сквира стала другою Батьківщиною, дорогим серцю місцем не лише для нього, але й для його дружини Анни Ярославівни, сина Станіслава, внука Миколи.
Тут Миколу Семеновича знають, люблять, цінують усі – від малого до старого. Перш за все, за його людяність, простоту і щирість, іскрометний гумор, неабиякий талант керівника, добрі справи в ім'я громади, колосальний життєвий досвід, яким завжди щедро готовий поділитися, вагомі здобутки, якими уславив назавжди наше місто не лише на карті України, але й світу в цілому.
1964 рік став знаменним для Миколи Семеновича. Саме цього року, у жовтні, він приступив до виконання обов'язків головного інженера Сквирського хлібоприймального пункту Київського обласного управління хлібопродуктів і комбікормової промисловості. Незважаючи на досить звучну назву, підприємство мало слабку технічну базу, бракувало зернової місткості. Процес хлібозаготівлі був надто трудомістким, вимагав багато ручної праці. Тому, його основним завданням було покращити умови праці, наростити обсяги виробництва, над чим багато працював і докладав чимало зусиль. Результатом клопітливої праці, стало призначення його директором Сквирського хлібоприймального пункту, у квітні 1973-го року.
З перших же днів, керівник почав активно втілювати в життя чітку стратегію розвитку матеріально-технічної бази, здійснював механізацію трудомістких процесів. Вперше в області став піонером в отриманні короткострокових (на два роки) кредитів (так працювали у Красноярському краї). Отримавши фінансування, приступили до будівництва точок прийому зерна з автотранспорту, наростили потужності зерносушильного господарства – поставили нові зерносушарки, підйомно-транспортні механізми, збудували аерожолоби (згодився досвід сибірських заготівельників). Невдовзі, цей передовий на той час досвід, широко запроваджували не лише в області, а й у всій Україні.
Збудували базу для підготовки районного насіннєвого фонду. Плідно і результативно займалися рослинництвом. Мали відчутну підтримку від районного та обласного керівництва. Вагомі досягнення не залишилися непоміченими державою. Миколу Семеновича було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Але на досягнутому не зупинялися.
Якось у гості приїхав колишній директор хлібоприймального пункту з Аскіза, пройшов по території, роздивився і підсумував: «Миколо, та тут же непочатий край роботи!» (Оце так втішив, підбадьорив?..) Та справжнім бальзамом для його серця стали слова працівників, які випадково почув під час обідньої перерви, про те, що заготівля стала проходити набагато легше і швидше. Це був результат, над яким працювали. Побачивши плоди своєї праці, прийшло усвідомлення того, що він знаходиться на правильному шляху.
І все ж таки підприємству не вистачало складської зернової місткості. Розміщували збіжжя по колгоспах, домовлялися, як могли. Вантажили хліб вручну, перевозили дореволюційною вузькоколійкою, яка з часом повністю розвалилася. Возили автомобілями зерно у Білу Церкву. На допомогу прийшов перший секретар райкому партії Степан Юрійович Грицай, який надавав велике значення заготівлі, уболівав, і в усьому підтримував цю стратегічну для держави справу. Саме він спільно з депутатом Верховної Ради України Павлом Романовичем Поповичем домоглися, щоб південно-західне залізничне управління замість вузькоколійки проклало надійну ширококолієву дорогу. Перший вагон зустрічали з квітами і гармошкою. Це було справжнє свято.
Згодом розпочали будівництво крупозаводу по переробці гречаної крупи і цеху дієтичного харчування, звели зерновий елеватор на 16 тисяч тонн. За розвиток матеріально-технічної бази і значні досягнення у цій галузі, Микола Семенович отримав ще одну високу нагороду – орден Жовтневої революції.
Під керівництвом дбайливого керівника, колектив підприємства здійснив благоустрій території – було встановлено довговічну залізобетонну огорожу, покладено асфальт. Була збудована нова централізована котельня – надзвичайно важливий об'єкт заводу. Адже це – не лише економно розподілене і використане тепло від виробничого процесу, а суттєва економія, мудре нововведення. Зрештою, ціла господарча аорта. Згідно з проектом, котельня мала працювати на рідкому паливі. Згодом її модернізували, перевели на гречане лушпиння. Довго не міг підібрати спеціаліста – відповідального, високофахового, який би нею завідував. Таким став Сергій Анатолійович Похилько.
Колектив хлібоприймального підприємства був стабільний, але досить віковий, що забезпечувало якісну роботу за невисоку заробітну плату. У райкомі партії часто критикували, що тут працюють найстарші в районі люди. Після того, як збудували завод, наростили нові виробничі потужності – вийшли також і на новий, вищий рівень зарплати.
Нині під час зустрічі з колишніми колегами, багато людей щиро дякують Миколі Семеновичу за те, що мають пристойну пенсію. По суті це – його особиста заслуга. Будучи людиною надто скромною, Микола Семенович розповідає: «Ніколи жодна особистість ще нічого самотужки не здійснила». Він просто вміло спланував роботу по двох «фронтах робіт»: заготівельній діяльності і будівництві крупозаводу. Відповідно, було два головних інженери – заготівельної діяльності Віталій Миколайович Дитина, і виробничої – Петро Віталійович Раташнюк. Кожен з них відповідально і високопрофесійно «тягнув свого воза». Фактично це були (і тепер є) окремі виробництва.
Відповідно, будували крупозавод, цех дієтичного харчування та здійснювали пусконалагоджувальні роботи – молоді спеціалісти, випускники Одеської академії харчових виробництв під керівництвом інженера Олександра Михайловича Куяна, якими керував П. В. Раташнюк.
Не приховуючи радісного захоплення, Микола Семенович розповідає про те, як вдало продовжив трудову естафету теперішній керівник – голова правління ТОВ «Сквирський комбінат хлібопродуктів» Віктор Олександрович Дорошенко. Характеризує його як молодого, перспективного, грамотного, врівноваженого, знаючого, принципового, водночас, доступного для людей, уважного, терплячого і людяного. Щиро зичить Віктору Олександровичу найкращих здобутків у роботі, вагомих виробничих і особистих досягнень.
Сквирському хлібозаготівельному підприємству Микола Семенович віддав понад 33 роки життя, з них майже чверть століття очолював виробництво. Сьогодні для нього великою нагородою є зустрічі з колишніми колегами, їхнє визнання. Люди згадують, що йшли на роботу з радісним настроєм, на душі було легко, хоча працювати доводилося фізично досить важко.
Надійним тилом у його житті, є дружина Анна Ярославівна, має 44 роки трудового стажу – працювала медсестрою хірургічного відділення. Життєву стежину батька і дідуся – обрав син Станіслав Миколайович та внук Микола. Обоє закінчили Одеську академію харчового виробництва. Працюють у КП «Білоцерківхлібопродукт». Цей же навчальний заклад закінчила і невістка Раїса Павлівна, і дружина внука Ірочка. Часто приїжджають у гості до дідуся з бабусею у місто Сквира, непосидюча метка невістка Раїса радує смачними стравами, не відстає від неї й Ірочка.
Улюбленим хобі Миколи Семеновича є полювання і рибалка. Він – почесний член УТМР. Має двох чотирилапих улюбленців – породистих спанієля Джоса, переможця республіканської виставки собак по екстер'єру, і англійського гончака Жака. Усі домашні тварини – собаки і кіт – мирно вживаються в одній буді.
Сім'я керівника мешкає у скромній оселі, збудованій про проекту фінського будиночка. Такі будинки мають більшість жителів вулиці. Великих статків не нажив, проте саме за сприяння Миколи Семеновича, було зроблено гранпилове покриття дороги по вулиці Гагаріна, де він і проживає – до цього, тут у дощ застрягали вози з кіньми.
За привітність, любов до дітей, маленькі сусіди називають свого старшого товариша – Миколою Цементовичем. Таке жартівливе ймення виражає суть характеру, його надійність у всьому. А нещодавно, Миколі Семеновичу Мельниченку, було присвоєне звання – Почесний громадянин міста Сквира.