Сьогодні, наша розповідь про Надію Федорівну Петрівську, вчителя Дулицького НВО, людину, яка багата душею та серцем, є сіячкою доброго та вічного. Народилася вона 6 лютого 1958 року в селі Дулицьке у родині простих трудівників. Тут минули її дитинство, шкільні роки, юність.

У 1975 році, Надія Федорівна закінчила Дулицьку школу. А з 1975 по 1979 роки навчалася у Київському державному педагогічному інституті імені Горького. Молодим педагогом переступила поріг рідної школи, залишилась у ній і до сьогодні. Працює вчителем математики. Загальний стаж роботи в стінах школи – 33 роки. Має кваліфікацію спеціаліста вищої категорії, нагороджена грамотами відділу освіти. Працюючи в школі, Надія Федорівна досконало оволоділа методикою викладання математики, має високий рівень професіоналізму, забезпечує результативність навчально-виховного процесу. Її учні неодноразово посідали призові місця у другому етапі всеукраїнських учнівських олімпіад з математики. Вона використовує інтерактивні технології навчання, творчо готується до уроків, творчо працює, і як класний керівник. Любить дітей, уміє з ними спілкуватися, проводить безліч цікавих позакласних заходів. Багато працює над формуванням в учнів духовних цінностей: любові до людей, до рідної землі, працелюбності, відповідальності, гідності.

Також, Надія Федорівна є керівником методичного об'єднання математичного циклу, проводила районний семінар учителів математики на базі Дулицького НВО. Упродовж багатьох років сумлінно і старанно виконує обов'язки голови профкому.

Як швидко плине час і розставляє все на свої місця! Ці думки часто приходять у голову жительці села Таборів, Сквирського району – Світлані Вікторівні Диканчук. Здається, ще недавно закінчувала десятий клас, разом з подругами мріяла про майбутню професію, вдале заміжжя. А відтоді минуло вже більше тридцяти років! Кожна обрала свій шлях у житті, хтось пішов у вищі та середні спеціальні навчальні заклади, деякі подалися шукати собі роботи до міста. А Світлана – обрала материну професію. Адже ще підлітком допомагала мамі, Ользі Степанівні, котра трудилася на фермі, доїти корів.

Дівчинка народилася у звичайній трудовій сім'ї. Родина, що мала четверо дітей, жила зрозуміло, скромно, в одвічних сільських клопотах. Усі зростали працьовитими і дружними. Жінка, всю себе віддавала роботі, про що свідчать грамоти, дипломи. Неодноразово, за сумлінну працю і високі надої молока, Світлана Вікторівна, – нагороджувалась цінними подарунками. Не перебігала з місця на місце. Понад двадцять років, ідучи на ферму, зустрічала світанки, саме ця пора для неї – чи не найкраща.

Світлана Вікторівна – щаслива мати і бабуся. Виростила трьох дітей, вони вже дорослі і мають власні сім'ї. Але найбільше щастя в бабусі – внуки, має їх аж шестеро. Вдома не сидить без діла, має домашнє господарство, бо без нього в селі ніяк не можна обійтися. Душею ще й досі на фермі, біля корів. Сподівається, що можновладці колись все-таки звернуть увагу на село, і воно оживе, розквітне.

У свій вільний час, Світлана Вікторівна, дуже любить читати книги, про це свідчать часті візити до бібіліотеки.