Упродовж багатьох років лікар-анестезіолог Віталій Васильович Гуменюк очолює відділення анестезіології і реанімації Сквирської ЦРЛ. Під його керівництвом трудиться 4 лікарі, 15 медсестер, 5 санітарок. Відділення розраховане на 6 ліжок. До обов’язків медперсоналу входить лікування важкохворих, нагляд за ними, забезпечення безпеки хворих під час оперативних втручань тощо.

Віталій Васильович – людина спокійної вдачі, поміркований, виважений, вимогливий до себе, справедливий до колег, відповідальний і надзвичайно уважний до пацієнтів. Саме ці риси характеру допомагають і лікарю, і його високопрофесійному колективу вистояти у нелегких щоденних життєвих ситуаціях, виходжувати важкохворих пацієнтів, повертати їх до життя. І це вдається на всі сто відсотків.

Цілеспрямованість притаманна Віталію Васильовичу з дитинства. Ще у 7 класі він визначився з вибором майбутньої професії. Вирішив стати лікарем, щоб допомагати людям. Сина підтримали батько Василь Андрійович, мама Зінаїда Павлівна, які живуть і працюють в сусідньому районі, в смт. Ружині, Житомирської області, а сестричка Валентина, яка обрала фах інженера, проживає з родиною в місті Києві.

Після закінчення у 1983 році Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця, Віталій Васильович працював за спеціальністю лікаря-анестезіолога у Ружинській районній лікарні, потім протягом року – в столичному Інституті раку. З 2000-го прийшов на роботу у Сквирську центральну районну лікарню. Через рік, молодому, але досвідченому фахівцю запропонували очолити відділення анестезіології і реанімації, і він погодився.

Щороку все менше і менше залишається тих, хто зі зброєю в руках захищав нашу рідну землю від фашистських завойовників. Одним із таких відданих захисників нашої Вітчизни у роки війни є 90-річний сквирянин М. П. Оскілко, родовід якого розпочався із села Таборів. Після голодної смерті у 1933 році батька, матері, брата та сестри, Микола Петрович залишився круглим сиротою. Необхідно було самотужки шукати дорогу в житті. Тож після закінчення семирічки разом із чотирма друзями-однокласниками поїхали вчитися на шахтарів у гірничозбагачувальний технікум міста Серго Ворошиловградської області. Першу трудову діяльність розпочав кріпильником порід на шахті імені Ілліча, де "трудився" два з половиною роки. Добре пам’ятає, як у перші ж дні Великої Вітчизняної молодших шахтарів перевели на більш важливу ділянку роботи – складальниками поїздів.

Виступаючи перед робітниками, один із керівників сказав, що ворог напав на нашу країну зненацька. Тому її необхідно боронити за всяку ціну.

Через п’ять місяців після початку війни німецькі війська з боями підступали до рубежів області. Молоді було наказано евакуюватися на північну залізничну дорогу в Омськ. Вагони-теплушки стояли на запасних коліях і будь-якої миті були готові до евакуації робочих залізничників. І ось відправлення. Їхали з місяць. Ворог за цей час окупував Ворошиловградщину, бомбив з літаків водонапірні башти, залізничні станції. «По приїзду на місце призначення, – пригадує ті далекі роки М. П. Оскілко, – нас відразу мобілізували в Омське піхотне училище.