Юлія Миколаївна Хандожинська народилася у 1967 році в селі Журавлівка Тульчинського району Вінницької області. З 2003 року проживає в місті Сквира й тут натхненно кладе на папір свій настрій і мріє видати книгу.

Медсестра за фахом, вона сьогодні люб’язно обслуговує покупців у магазині «Світлана», що в центрі міста Сквира. Чому поєднала, здавалось би, дві різні професії? Бо обидві слугують людям! А в цьому – найвищий сенс життя, переконана Юлія. Вона – натура романтична. А мова цієї цікавої жінки пересипається перлинками захоплення, піднесення, високого морального духу, відчуття граней стосунків. Поетеса своїм словом вклоняється матері, звертається до її величності Музи, шанує природу, змальовує жіночу долю. Юлія Миколаївна пише українською та російською мовами. До її творчого зшитку вже увійшло понад 150 віршів, більшість з яких можна покласти на мелодію.

Поетеса відчуває підтримку з боку чоловіка - Сергія Степановича, сина - Романа, дочки - Лілії, колег по роботі, що ще більше надихає на римовані рядочки, в яких відображається наше життя.

Його очі випромінюють надзвичайну простоту, щирість і добро. А унікальність і багатство думки захоплює настільки, що, здається, цікавій і приємній бесіді, особливо на теми навчання та виховання учнів, не повинно бути завершення. Так, я кажу про Василя Івановича Цимбалюка – відомого в Україні педагога, який надзвичайно, сумлінною працею, творчим пошуком та новими неординарними ідеями, збагатив освітню галузь і вибудував свій, власний досвід у складному процесі пізнання світу дітьми. Його вже назвали патріархом освіти України, визначною постаттю, ним захоплюються, складають пошану, а найголовніше – благодатне зерно, посіяне Учителем, проростає дорідним урожаєм на ниві вивчення рідної мови й літератури, глибшого пізнання слова.

Василь Іванович Цимбалюк народився 27 травня 1937 року в місті Сквира. На дитинство, обпалене війною, припали тяжкі випробування. Тата Івана Онуфрійовича у 1941 році забрали на фронт. Чотирирічний Василь назавжди закарбував у пам’яті оті кілька хвилин, як під час відступу радянських військ татусь забіг в хату, дав по шматочку рафінаду, розцілував усіх, нашвидкуруч попрощався – і все... Більше його не бачив. Оплакував разом з мамою Устиною Степанівною та сестрою Валею похоронний трикутник. Дуже намучилась сім’я після війни. Не було опалення, пережили голод 1947 року, бідували. А доля самої Устини Степанівни, яка народилась в селі Германівці Обухівського району, була й зовсім страшною. Голод 1932-1933 років перекосив усю велику родину. З 11 чоловік Устю врятувало диво – сільський лікар, також тікаючи від голоду, забрав дівчину із собою до м. Сквири. Та тут злягла на тиф... Вилікувалась і в 1936 році одружилась з Іваном Онуфрійовичем.